Роман Клічук
Наша розмова відбувалася в «Панській Гуральні». Для мене і мого сина Назарчика, який пересувається на інвалідному візку, це щось таке як другий дім. А п'ять років тому «Гуральня» познайомила мене з Романом. Коли я побачила, що ресторан відкрився недоступним, з високими сходами, опублікувала відповідне фото у своєму авторському блозі «Зайка на візку» з підписом: «Панська Гуральня», де ваш пандус?». Майже одразу мені написав у приват власник закладу Роман Клічук. Виявилося, що пандус був передбачений проєктом, але його заборонив встановлювати один із відділів міської ради. Згодом «Панська Гуральня» таки стала доступною, навіть взірцево доступною. На її дверях з'явилася відзнака ресурсу ДоступноUA. Це такий собі «Ревізор» у сфері інклюзії. А Роман Клічук набув слави найкращого друга людей на візках з-поміж підприємців, бо практично всі його численні заклади забезпечені доступністю. Логічно, що я одразу ж відгукнулася на запрошення Романа приєднатися до команди «Єдиної Альтернативи». Адже мені хочеться, щоб усе місто стало для мого сина таким самим дружнім середовищем, яким є зараз «Панська Гуральня». А ще дуже хочу, щоб якомога більше людей ближче познайомилися з Романом Клічуком.
- Романе, ви, мабуть, розумієте, що чернівчани, побачивши зараз свіже інтерв'ю з Клічуком, почнуть шукати в ньому відповідь на головне запитання: чи йдете ви в мери? Може зразу й відповімо?
- У нас кандидат у мери буде визначений за результатами праймеріз. Наразі відбулося лише попереднє анкетування серед лідерів «Єдиної Альтернативи», на якому визначили трійку претендентів, і я - серед них.
- А ви могли би добре зекономити на передвиборчій агітації. Ось я щойно йшла по вулиці і побачила, як ваша агітація по дорозі їде...
- Ви про автомобілі з логотипом компанії «РОМА»?
- Так. І мені здається, кожен чернівчанин кілька разів на день про вас згадує. А серйозно - то найкраща агітація за вас - бізнес, який ви збудували. Скільки людей працює на всіх ваших підприємствах?
- Дві з половиною тисячі.
- В яку суму оцінюється ваш бізнес? Раптом ви б захотіли його продати...
- Ніколи не замислювався про таке. Продати бізнес... А що я б тоді робив? Ніколи не думав про еміграцію, якщо ви на це натякаєте. Мене з дитинства вчили, що треба розвивати цю країну, цю державу.
- Але все ж таки коли говорять про багатих людей, одразу пов'язують з ними якісь суми - їхні статки. Які ваші статки?
- Важко точно сказати, бо криза впливає на вартість активів. А навіщо це? Хизуватися статками? Мій головний капітал - це люди, які навколо мене. Я їх збирав довго і можу впевнено сказати, що у мене працюють найкращі топ-менеджери не лише на Буковині, а й в країні в цілому.
- Де ви познаходили таких менеджерів? Кажуть, це дуже складно.
- Це відбулося, як кажуть, шляхом природного відбору кращих. Всі керівники, які в мене зараз працюють, приходили в цю компанію на найнижчі посади.
- Але природний відбір передбачає і відсіювання...
- Скільки я людей відсіяв! На роботі у мене немає ні друзів, ні приятелів. Є тільки люди, які повинні досягати цілей і орієнтуватися на результат.
Читайте ще: Василь Яворський: Можливо, скоро італійці казатимуть «хочу тільки українську каву»
- Ви завжди серед лідерів платників податків у області. Це тому що фірма велика, чи тому що все чесно платите?
- Напевно, і одне і друге. А взагалі, я вважаю, що платити податки люди мають не зі страху, а через внутрішнє переконання. Я, наприклад, із сім'ї лікарів, і розумію, що податки йдуть на зарплату, зокрема, моїм рідним. Моя мама і зараз працює, завідує відділенням у дитячій лікарні. На жаль, у нас ще багато недовіри бізнесу до держави, тому намагаються сплачувати менше. Але це має бути справа честі, якщо в тебе серйозний бізнес, і ти себе відповідно позиціонуєш.
- Скільки орієнтовно фірма «РОМА» сплатила в бюджет за минулий рік?
- Понад 60 мільйонів гривень. Із них приблизно третина пішла до місцевого бюджету. Ми за минулий рік увійшли до п'ятірки кращих платників податків у Чернівецькій області. Перед нами лише Чернівціобленерго, Чернівцігаззбут і Нафтотрейд-2015.
- Ще ви якось сказали в інтерв'ю, що принципово нікому не даєте хабарів. Невже таке можливо?
- Напевно, мені це простіше, бо бізнес не маленький, і ставлення до нас з боку відповідних органів досить шанобливе. Мабуть, якраз із тієї причини, що ми платимо багато податків. Але і раніше, до того, як ми стали великим бізнесом, також не давав хабарів. Власне, це мій життєвий принцип.
- Ваші рідні шкодували, що ви не стали лікарем, хоч і вивчилися на нього. Закінчили медуніверситет і навіть інтернатуру. А самі не шкодуєте?
- Я не шкодую, що покинув медицину, але водночас не шкодую, що маю медичну освіту. Вона багато мені дала, то була хороша школа. Взагалі, я переконаний, що був би хорошим лікарем. Просто так склалося тоді. То ж були дев'яності...
- Як склалося?
- Ну, ми були молоді, хотілося мати власні гроші, щоб не просити у батьків. Мої батьки обоє медики, я бачив, як вони важко працюють, і яка у них зарплата, тому мені було соромно щось у них брати. Україна стала незалежною, відкрилися кордони. Ми стояли на Калинівському, їздили в Румунію, в Польщу з якимись кип'ятильниками, лампочками, різними господарськими товарами, продавали в каністрах солярку. Що тільки не вигадували. Насправді я не планував іти в бізнес. Думав, що це так, підзароблю на канікулах... Потім думав, ну, рік-два ще позаймаюсь бізнесом, сколочу якийсь капітал, зароблю на квартиру, машину, а потім повернуся в медицину. Просто не міг подумати, що, провчившись вісім років, піду в зовсім іншу сферу. Тим більше, що в країні тоді був хаос, ніхто добре не розумів, що таке той бізнес, як ним керувати, ми вчилися самі, на власних помилках, набиваючи гулі.
- Але ж було багато таких, хто возив за кордон лампочки чи торгував соляркою на Калинці. Чому саме ви прорвалися так високо?
- Коли ви занурюєтеся в конкурентне середовище, у вас виникає бажання виграти, бути кращим, і це затягує. Мене затягнуло. Хочеться досягати більшого, виходити в лідери. Я у відпустки почав їздити в 35 років. Все, що ми заробляли, інвестували в бізнес, бо розуміли, що тільки так будемо зростати, ставати сильнішими.
- Політика - також конкурентне середовище. І ви вже з ним теж знайомі...
- Так, 2005-го я прийшов у «Батьківщину» на помаранчевій ідеї . Але насправді моя громадська активність почалася ще з 1989 року. Ми з друзями ходили на мітинги, встановлювали прапор на Центральній площі, над університетом. Ну, і, звичайно ж, незабутня перша «Червона рута»...
- Повернемося до вашого досвіду в політиці. Ви показали приблизно таку модель: я прийшов, мене щось не влаштовує в партії - я пішов. Багато хто може сказати, що це втеча: не боротися, не намагатися щось змінити, просто вийти. Так само ви вийшли і з міськвиконкому свого часу. Раптом знову так зробите?
- Мене запросили в «Батьківщину» як керівника фірми. Мабуть, для престижу партії. Я був тоді окрилений ідеєю Помаранчевої революції, сподівався, що вся країна зміниться, і хотів бути дотичним до цього. Подумав, чому б не спробувати? Я тоді знав лише кількох людей в партії. Але поступово мені ставало ясно, що ті сили, які прийшли до влади в 2004-му, особливо не відрізняються від попередників. Стало соромно там залишатись, але я не хотів демонстративно виходити, бо вважаю себе командним гравцем. Просто на наступні вибори вже не пішов. Я не уявляв, як буду агітувати за Юлію Володимирівну чи за партію, якщо мені було соромно просто там бути? Але то був цінний досвід. По-перше, познайомився трохи з політичною кухнею, побачив, як вона працює. По-друге, значно розширилося коло моїх знайомств. Ну і головне: зрозумів, що без команди нічого не можна змінити, одна людина безсила.
Вам буде цікаво: Ярослав Бойко: Архітектор повинен мати хребет
- А з виконкому що вас спонукало вийти?
- У виконком мене делегували від клубу підприємців. Була пропозиція від мера, щоб ми обрали між собою людину, яка буде представляти інтереси бізнесу. На внутрішньому голосуванні обрали мене. Це також був цікавий досвід - більше зануритися в місцеве сомоврядування. І по можливості, знову ж-таки, щось змінити. Перший рік виконком працював злагоджено - як одна команда. На жаль, через рік все змінилося. Люди стали іншими.
- Ті ж самі люди?
- Так, ті ж самі люди стали іншими. Просто, на щастя, не всі. А більшість поступово відчули себе важливими. До них хтось ходить, щось просить, вони можуть впливати на людські долі, можуть комусь щось дозволити, а комусь ні. Більшість не пройшли випробування владою. Я зрозумів, що не можу на це впливати. До того ж, витрачав там купу часу. У нас засідання виконкому могли тривати весь день, останнім часом і на наступний день переносилися, бо ми не встигали все розглянути. І водночас, коли я приходив на виконком, мені вже за п'ять хвилин ставало ясно, що відбувається, як буде йти голосування тощо. То була якась гра на публіку, на камеру. До прикладу, є такий термін - невід'ємні поліпшення. Припустимо, ви берете в оренду комунальне приміщення і робите там ремонт, а потім показуєте кошторис на виконкомі. І у виконкому є вибір: зарахувати ваші витрати на ремонт в суму оренди або надати першочергове право на приватизацію приміщення, яке в таких випадках викуповувалося за ціною, значно нижчою за ринкову. На самому початку роботи виконкому ми одностайно вирішили, що це одна зі схем крадіжок комунального майна, і що ми не будемо голосувати за такі речі. Цілий рік ми не погоджували цю схему - все тільки в рахунок оренди. Я за той рік пересварився зі своїми знайомими, друзями, клієнтами, які до мене звертались і просили протягнути для них схему з невід'ємними поліпшеннями. Але потім на ситуацію почали впливати депутати міської ради, почали звертатися до членів виконкому, щоб ті посприяли, щоб вони чи їхні родичі отримали-таки комунальні приміщення у свою власність через невід'ємні поліпшення.
- До вас теж підходили депутати?
- Мені дзвонили з «погрозами»: мовляв, ось вам теж колись щось буде треба, ви ще до нас прийдете. Тим часом з іншого боку до мене апелювали люди, які зверталися раніше: як так, Роман Васильович, нам не дозволили приватизувати приміщення, а тим дозволили? Що я міг їм сказати? А потім ще ця історія з перевізниками... Пів року вони ходили на виконком, просили дозволити підвищити ціну на проїзд. Хоча б на одну гривню. І пів року ніхто не міг прийняти жодного рішення. Людей постійно годували обіцянками: давайте завтра, післязавтра... Для мене було нестерпно дивитись, як тих людей принижують. Уявіть, що ви сидите за тим овальним столом у залі засідань, а у вас за спиною стоять люди. І вони щодня приходять і просять: прийміть хоч якесь рішення.
- А чому не могли прийняти рішення?
- Бо воно непопулярне. Боялися, що люди не сприймуть, буде негативний резонанс. Мер сидить у Фейсбуці, члени виконкому виступають з «правильними» промовами про те, як вони вболівають за Чернівці і чернівчан, бо там же камери є, трансляція йде. І все це порожньо витрачений час! Я не міг більше там залишатися.
- Якщо набрати ваше ім'я в Гуглі, там з'являється лише два інтерв'ю і зовсім мало фото. Чому ви не публічна людина?
- А чому я маю бути публічною людиною? Я не отримую задоволення від уваги до себе, не відчуваю такої потреби. Не люблю, коли мене впізнають на вулиці, показують пальцем.
- Але ви вже пішли цим шляхом. Тепер будуть впізнавати.
- І це, напевно, найскладніше для мене.
- Ви нещодавно були на культурному заході, який мав чималий резонанс - перформативних читаннях роману «Букова земля» Марії Матіос. Чи не цю книгу тепер даруєте своїм працівникам на день народження? Адже у вашій компанії є така традиція - дарувати книжки.
- Поки що ні. Бо я рекомендую як подарунок співробітникам лише ту літературу, яку сам прочитав. «Букову землю» ще не прочитав. Все ж таки там тисяча сторінок. Треба трохи часу.
- У вас є час читати книжки?
- Тепер дуже мало, звичайно. Але коли їду кудись у відпустку, на відпочинок із сім'єю, беру з собою дві-три книжки, які мушу прочитати. Це необхідно, і я це люблю. Я дуже всеїдний в плані книг. Читаю і бізнес-літературу, і історичні романи, і детективи.
- Напевно, ви не рахуєте, але хоча б приблизно: за минулий рік скільки ви віддали грошей на благодійність і меценатство?
- Це обчислюється в сотнях тисяч гривень.
- Кому саме допомагаєте?
- Для мене завжди були в пріорітеті культурно-національні проєкти і, звичайно ж, медицина. Медицині допомагаємо обладнанням, коштами на лікування. А щодо культурно-національних проєктів, ми з 2005 року підтримуємо скаутську організацію «Пласт».
Ще я знайшов людей, які займаються бойовим гопаком на Буковині, і ми підтримували їх. Пам'ятаю, як пішов подивитись на їхні заняття. Стало соромно за те, в яких умовах вони займаються. Ми відкрили їм два спортивних зали, і за три роки вони вийшли на самоокупність. Загалом, дуже багато. Навіть згадати ось так зразу важко.
З самого початку підтримували День вишиванки. Та перша сорочка, яку вивісили на університеті, - то за наш кошт було зроблено. І щороку підтримуємо всі заходи дня вишиванки. Також і інші патріотичні проєкти Лесі Воронюк.
Інтернату в Нижніх Станівцях вже років 12 чи 13 допомагаємо. Підтримуємо спорт: панкратіон, вільну боротьбу, дитячий футбол, баскетбол. Колись вивели один наш баскетбольний клуб у першу лігу. Але, на жаль, з 2014 року стало менше можливостей підтримувати «мирні» проєкти. Дуже багато коштів спрямовуємо на армію. Там допомога обчислюється мільйонами. Ми співпрацювали, мабуть, з усіма волонтерами, які є в Чернівцях.
- Кажучи «ми», ви кого маєте на увазі?
- Нашу компанію. Ми ж всі разом ті гроші заробили. Тому я не можу казати, що це я один допомагаю людям. Ми всі разом допомагаємо.
- Мабуть, вам не доводиться шукати, кому б допомогти?
- Не доводиться. Щомісяця отримую дуже багато благодійних листів. Всім допомогти нереально, а ще є немало аферистів, яких треба вирахувати. Намагаюся насамперед підтримувати людей, в яких бачу потенційно крутих менеджерів, які горять своєю справою. На це переважно орієнтуюся і коли розглядаються проєкти на гранти благодійного фонду «Кращим бути».
- До речі, один цьогорічний проєкт ви вирішили підтримати особисто, не в складі Фонду?
- Так, у нас є така практика. Якщо якийсь проєкт не підтримується всіма членами Фонду, але імпонує комусь із нас особисто, ми можемо фінансувати його окремо. Мені сподобався проєкт «Свято однієї вулиці». Це хороша ідея, власне, для міста. Там є і просвітницька складова, і напрямок самоврядування. Йшлося про вулицю Українську, і я був вражений, коли дізнався, скільки видатних особистостей там мешкало. Це зайвий раз доводить, що чернівчанам є чим пишатися. У нас місто з видатною історією, але треба її спочатку вивчити.
- Скажіть, а ви, україномовний патріот, ніколи не почувалися чужим у досить космополітичних Чернівцях?
- Якщо ви маєте на увазі, що україномовних дітей гнобили, - то ні, я з цим не зіштовхувався. Можливо, тому що вчився в 23-тій школі, а це завжди було особливе середовище. Друзі, оточення також здебільшого українською розмовляли. З іншого боку, коли ми жили на Гайдара тодішній - у мене там половина друзів були російськомовними. Але якось у нас не виникало «міжнаціональних конфліктів», не ділилися ми за таким принципом. Щоправда, і не розуміли багатьох речей. Це вже потім, коли стала доступною правдива інформація, ми відкрили для себе, що насправді є європейцями, і почали вчити свою власну історію, а не ту, яку нам хтось намалював. Знову згадую «Червону руту». Це ж у Чернівцях було. Я не міг собі уявити, що українська музика настільки сучасна, що у нас стільки потужних виконавців, що українська мова може так круто звучати. Це був поштовх до прозріння. Я саме після того почав почувати себе українцем, а не «гражданіном совєцкого союза».
- Отже, треба повернути «Червону руту» в Чернівці?
- Та гріх цього не зробити! Це знаково для Чернівців і як культурна подія, і як поштовх до національного пробудження. Пам'ятаю, як тоді з'являлись українські прапори, міліція зразу бігла їх забирати. І били кийками, і рвали ті прапори. А що більше вони це робили, то більше в людей прокидався інтерес до цього. Ми хотіли носити значки з жовто-блакитним прапором, а їх не було де дістати - то майстрували самі. І як було дивно побачити, коли в нашому інституті викладачка біології, російськомовна, раптом прийшла з українським прапорцем. Це був дуже сміливий крок, бо медінститут був значно консервативніший за університет, наприклад. Після першого курсу я вийшов з комсомолу. Нас було таких четверо: троє вийшло з комсомолу і один з партії. Зразу почався тиск, мене завалили на сесії. Ми насамперед намагалися добитися українізації навчання. Між іншим, для мене, випускника української школи, навчання в медінституті було дуже проблемним - предмети викладались російською. Я не розумів фізику, математику, не знав термінів російською мовою. Ми знаходили старі, ще 1918 року, словники медичних термінів українською мовою і приносили їх викладачам.
- Чому ви не були представлені серед лідерів «Єдиної Альтернативи» на першій презентації?
- Та якраз тому, що тоді вже багато розмов велося про «партію Клічука», і я не хотів це підживлювати. Хотілося довести, що це не так, що у нас багато лідерів, і всі потужні особистості.
- Поясніть, чому ви називаєте «Єдину Альтернативу» громадянським рухом?
- На жаль, місцева сила в форматі громадського об’єднання не має можливості висувати своїх представників у кандидати на представницькі посади, а без цього своє бачення реалізувати неможливо. Це було відомо на початку, але при цьому ми не хотіли створювати політичну партію, бо не політикою прагнемо займатись, а місцевим розвитком. Тож вирішили обрати компромісний варіант, всіх охочих розвивати місто ми об’єднуємо в громадську організацію Єдина Альтернатива, на базі якої формуємо свою команду. Разом розробляємо Ідею міста, яким ми його зробимо, програму розвитку і тут же обиратимемо на внутрішніх праймеріз найдостойніших, яких делегуємо реалізовувати спільно розроблену програму. Водночас ми заздалегідь подбали, щоб у нас була й однойменна партія, мета якої стати технічною платформою для висунення обраних в громадській організації кандидатів. Люди, яких чернівчани оберуть від однойменної партії, будуть постійно взаємодіяти з громадською організацією. ГО буде інтелектуальною опорою та кадровим резервом для роботи в муніципалітеті. А також громадська організація моніторитиме реалізацію спільно розробленої програми. Я з бізнесу добре знаю, що плани без моніторингу їх виконання не працюють.
Саме тому в нас громадянський рух – ми сила небайдужих мешканців міста. А всі інституції, як то ГО та партія, – це звичайні інструменти для досягнення мети.
- Скільки до вас зараз приєдналося людей?
- Зараз до команди долучилось понад півтисячі чернівчан, а наш маніфест за місяць від моменту його оприлюднення підписало вже понад дві з половиною тисячі людей. Я вірю, що до жовтня відповідальних мешканців міста, які підтримуватимуть спільну ідею, буде в рази більше – десятки тисяч! Бо більшість мешканців міста, як і ми, розчаровані тим, на що перетворила місцева влада Чернівці. Нам всім накипіло дуже багато проблем. Чого варті дороги. Напевне, в нас вони найгірші з-поміж усіх обласних центрів. І ніхто крім на самих, не стане вирішувати всі ті проблеми, які накопичились. Якщо ми критикуємо, то маємо пропонувати власне бачення, як має бути натомість. Якщо пропонуємо, то маємо брати відповідальність на себе за реалізацію. Ми маємо всі разом взятися до роботи, щоб отримати інший результат. Лише так зможемо навести лад у Чернівцях.
- Чому назва «Єдина Альтернатива»? Можна ж обрати й інших?
- Можна обрати будь-кого, хто буде обіцяти подбати про нас. Але єдина альтернатива людям, які обіцяють про нас подбати, – це взяти відповідальність на себе! Всі себе вже показали. І ми розуміємо, що нікому іншому, крім як самим мешканцям Чернівців, не потрібно наводити лад в місті. Бо якби було потрібно, то за п'ять років вже б навели. Саме тому назва Єдина Альтернатива. Ми не хочемо, щоб за нас просто голосували. Ми хочемо, щоб чернівчани ставали з нами пліч-о-пліч, і ми спільно навели лад у місті. Бо по іншому його не навести.
Отримуйте новини в Telegram
- Що конкретно може запропонувати Чернівцям «Єдина Альтернатива»?
- У нас є такий прошарок людей - молодих, здібних, енергійних, розумних, - які категорично не хотіли йти в жодну партію. А потім, коли народилась ідея створити суто місцеву силу, по суті аполітичну, спрямовану винятково на розвиток міста, в людей уже виникала зовсім інша реакція. 95 відсотків тих, кому я озвучував цю ідею, не лише схвалювали її, а й були готові приєднатися.
- З ідеєю зрозуміло, але ви на запитання не відповідаєте...
- Мене зараз часто запитують: ось, припустимо, ти приходиш керувати містом, з чого почнеш? А у мене зразу такий образ виникає. Уявіть собі стіну, всю в дірках, як решето, і ця стіна мала би стримувати воду. Яку дірку затикати першою? Яку галузь не візьміть - всюди катастрофа. Головне, чого зараз потребують Чернівці, - це кризовий менеджмент. Треба все перетрусити, почистити. Звичайно, перше, що має зробити кризовий менеджер, це подбати про наповнення бюджету і економію коштів, які витрачаються.
- Ви не раз тут згадували про важливість команди, хвалили зокрема своїх менеджерів, але й казали, що вони росли при вас. А зараз, уявіть, треба буде десь взяти готових менеджерів для керування містом. Та ще й дуже крутих. Власне, кризових. Де ви їх візьмете?
- На сьогодні в команді «Єдиної Альтернативи» є багато крутих топів, які працюють керівниками великих компаній, є бізнес, готовий працювати в управлінні містом. Ці люди прекрасно обізнані в усіх процесах управління містом і є європейцями по духу.
- А вони не скажуть вам завтра, що занадто зайняті? А ті ж топи погодяться працювати за чиновницькі зарплати?
- Є системний бізнес, який налагоджений і не потребує постійної присутності власника. Що ж до найманих менеджерів, то не всі вони мають аж такі зарплати, що геть не співвимірні з чиновницькими. По-перше, і в чиновників на високих посадах зарплати непогані, по-друге, завжди можна знайти додаткові шляхи матеріального заохочення - через преміювання, грантові програми. Я розумію, що в таке повірити важко, але у нас в команді багато таких, хто готовий працювати за ідею. Ми як на війну йдемо - настільки це велика і важка робота. У мене зараз відчуття, ніби я добровільно, сам зібрався йти на Голгофу і сам себе там розпинати буду, і висіти там п'ять років.
- Якими ви бачите Чернівці через два-три роки?
- Знаєте, зараз у чернівчан тотальна зневіра. Яка б влада не приходила, ніхто вже не вірить в якісні зміни. Тому мені хочеться бачити через два-три роки насамперед змінених чернівчан - людей, у яких вже з'явилася віра і впевненість, що місто нарешті буде розвиватися, що вже видно напрямок, в якому ми рухаємося.
- І який напрямок?
- До затишного, охайного, культурного та багатого європейського міста.
Авторка: Оксана Драчковська
Інформація розміщена на правах реклами
Якщо ви помітили помилку на цій сторінці, виділіть її і натисніть Ctrl + Enter
Романе Васильовичу, ми вас підтримуємо!
Буа про вас кращої думки. Ганьба!
АСС ви кончені))