Надія Селезньова
- Ви вже 10 років очолюєте камерний хор при Чернівецькій обласній філармонії. Як усе починалося?
- Мене запросили у 2009 році. Я тоді була у Києві. Як зараз пам’ятаю, це було на Майдані Незалежності, біля консерваторії, задзвенів телефон. Зі слухавки звучав приємний чоловічий голос. Це був Петро Іванович Казимирчук, директор Чернівецької обласної філармонії. Так він представився. Каже: «Ми запрошуємо вас очолити камерний хор Чернівецької обласної філармонії». Я від несподіванки навіть не знала, що йому відповісти. Адже у мене на той час уже була робота в консерваторії, я викладала і пов’язувала своє життя зі столицею. У той момент я навіть не могла собі уявити, що повернуся в Чернівці. Я думала, що в Києві назавжди.
- Але ви все ж таки повернулися?
- Як кажуть, шляхи Божі незвідані. Я обдумала пропозицію та усвідомила, що очолити перспективний молодий колектив, самій обирати співаків, підбирати репертуар, - це такі великі творчі можливості проявити себе, як хормейстер. Це моя перша музична освіта. По-друге, це шанс створити високопрофесійний камерний хор академічного плану в Чернівцях. На сьогодні це єдиний хор багатовекторного спрямування, ми можемо співати все, ми - універсали.
Тож я тоді все зважила, подумала. Напевно, такі пропозиції бувають один раз у житті. Ще й обставини так склалися, як зірки: тоді була фінансова криза, ми орендували житло в Києві, а тут нас чекала своя квартира. Я закінчила консерваторію, дитина закінчила садочок, щоб іти в школу, в цей самий час на роботі у чоловіка сталися зміни і тут мені така пропозиція лунає. Все так склалося, що я мусила повернутися і ні на секундочку про це не шкодую. Хоча протягом цих десяти років було багато складнощів.
Пройдуся по порядку:
По-перше, мені сказали, що це буде півставочний колектив. Я тоді ще не мала відповідного досвіду і не знала, що це таке. Я вже потім зрозуміла, що це слово звучить як вирок – «півставка», тому що півставочний колектив – це колектив, у якому люди мають основне місце роботи і тричі на тиждень приходять поспівати, як хобі. По-суті, це напівпрофесійний колектив. Ми починали з того, що не мали свого приміщення. Я влаштувала відкрите прослуховування під час якого комісія обрала хористів. І от ми вже є. Ми колектив і починаємо вирішувати, коли будемо репетирувати, один каже: ой, я там працюю в школі, я можу ввечері, а другий – студент і може в інший час. Третій каже: а я навпаки хотів би зранку працювати. І поки ми знайшли отой спільний час, коли можуть працювати всі, я собі не уявляла, що це так важко. Нарешті ми знайшли цей час, а потім виявилося, що немає де. В той час, коли ми хочемо репетирувати, у нас немає вільного приміщення.
Ми мучилися на ці півставки. Я постійно просила додайте ще. Десь через два роки після нашої реорганізації нам додали ще 6 ставок і це дало мені можливість перевести колектив з 0,5 на 0,75 ставки. Поступово я просила додати ще ставку. Камерний хор такої категорії як ми, згідно з положеннями прописаними у вимогах Міністерства культури, мав би мати 32 артистичні ставки мінімум. Це без диригента, без концертмейстера. Ми маємо наразі, разом зі мною, з піаністкою-концертмейстером 27, 5 ставок. Нам їх не вистачає, але це непогана база. Я б хотіла трішки розширити склад хору, не всі в мене працюють, ще є пару півставочників, але ми вже виходимо на ту фінішну дистанцію, коли майже перетворилися на ставочний професійний колектив.
Друге – ми нарешті маємо своє приміщення. Це просто такий дар небес. Ми вже маємо свій куточок достойний, де можемо дихати. Не той підвал з грибком, у якому ми займалися раніше, у тісноті й задусі.
Ну і третє досягнення - це наша серйозна заявка на міжнародній арені. Це конкурс у Білорусі, фестивалі у Румунії, перше місце на Міжнародному хоровому конкурсі духовної музики у Польщі – «Хайнувка 2019». Це була кульмінація у розвитку нашої кар’єри. Хоча, звісно, ми б хотіли розширити географію наших поїздок і сподіваємося на кращі зміни з боку менеджменту філармонії.
- Якими якостями повинна володіти людина, аби працювати у вашому хорі?
- Це якості в двох параметрах, я би назвала: перший параметр – це людські якості. В хорі категорично не може працювати людина, яка не вміє вживатися з колективом, підкорятися дисципліні, підкорятися думці керівника, або поважній думці своїх колег. Тобто люди, які народжені солістами, зірки з примхливими характерами, можливо й дуже талановиті, з сильним голосом та даними, але які не вміють себе приборкати, щоб звучала рівна хорова партія, а виділяються, не можуть працювати у хорі. Згідно з хормейстерськими законами, має бути рівний ансамбль. Зараз я переходжу вже на професійні якості, але ще повернуся до людських: має бути людина, яка комфортно себе почуває у колективній роботі, яка любить команду, якій комфортно.
З свого досвіду можу сказати, що приходили артисти з чудовими, яскравими даними, просто зірковими даними, які не втримувалися в колективі, тому що їм було не до душі. Потрібно мати м’якість і гнучкість характеру, вона ж і відображається у голосі.
Голос у хориста має бути обов’язково гнучким, він має вміти пристосуватися під манеру того твору, який ми виконуємо: народна манера, оперна, білий тон, естрадний звук. Це має бути гнучкість і різнобарвність тембру, і обов’язково - інтонаційна чистота. Існує певний перелік обов’язкових професійно-технічних вимог.
- Як обираєте репертуар?
- Буває, що я обираю пісню, яка лягла мені на душу і я не завжди впевнена, що колективу ця пісня сподобається. Неодноразово було таке, що я обираю пісню, впевнена, що вона має бути цікавою, а від колективу відчуваю якийсь супротив, ну не йде воно, не співається їм. Буває, що композицію пропонує хтось з хористів. У підборі репертуару левова доля роботи - моя, як керівника, але останнім часом я покладаюся також на думку і бажання артистів. Адже коли вони хочуть співати, то вони співають з натхненням і це - інше ставлення до твору.
- Коли виходите на сцену, хвилюєтесь?
- Звичайно, я хвилююся завжди. Думала, що з часом хвилювання зникне, що це через відсутність досвіду, але ні, це не залежить від жодного досвіду. Чи то я вперше стояла на сцені, чи з того часу пройшло 10 років, все одно є хвилювання. Артисти кажуть, що це нормально, що так має бути. Якщо ти виходиш на сцену і не хвилюєшся, без емоцій, значить ти - дерево, значить ти не для того народжений. Але це хвилювання з часом переростає у передчуття: а чи зможемо ми на 100 відсотків зараз розкритися і показати ту красу, яку підготували? Хоча буває так, що твори вже вивчені, як дитина, яка вже народилася. Артисти самі рухаються на сцені, живуть, виконують цю пісню, а я тільки стою збоку і насолоджуюсь. Думаю: невже я до цього причетна. Невже це мій колектив такі молодці?
- Чи можете пригадати момент з життя хору, який викликав найсильніші емоції?
- Напевно, найсильніше враження – це останнє враження, тим більше, що у нас останнє враження, кульмінаційне – це перемога на Міжнародному хоровому конкурсі. І пісня, з якою ми перемогли, це румунська коляда візантійського походження «Ерурем». Вона мені дуже близька, тому що її наспівала Марічка Сандуляк, наша солістка. Вона мені дуже сподобалася і я почала робити аранжування. Це моя композиторська робота.
То я вам скажу, що я коли вдома підходила до фортепіано, композиторська робота, вона ж така: підійшов, пограв, трішки десь стомився, потім відходиш, наступного дня знову підійшов, так от я підходила до клавіатури і в мене сльози наверталися на очі від тієї мелодії. У ній закладені якісь сила та магія , незбагненні для мене. Я намагалася тільки не зіпсувати цю мелодію, лише трішки її доповнити. І для мене найбільшим враженням було, коли оце фінал конкурсу, коли ми виконуємо, а це була фінальна пісня нашої конкурсної програми, і до нас підходить член журі один, професор Краківської консерваторії , каже: «Я плакав коли ви співали цю пісню, мені перед очима пронеслося моє життя і мої діти, і мої внуки, і Два Марія, яка тримає цього маленького Ісусика».
Знаєте, це дорогого вартує, напевно. Значить оті сльози, які я вдома проливала, коли писала мелодію, були недаремними. Вдалося їх передати. Якщо вже члена журі-професіонала ми довели до сліз…
Читайте також: Жива легенда. Історія єврейського оркестру з Чернівців
Знаєте, для мене найвище у мистецтві – це момент катарсису, це термін визначений ще з античності, Стародавньої Греції. Катарсис – це очищення через сльози, це те, що відбувається з людиною в церкві, при покаянні, коли людина кається, те, що відбувається, коли слухаєш високу музику. І коли колектив добивається того ефекту, щоб розчулити людину, що людина підходить після концерту і обіймає мене, втираючи сльози, все. Це для мене означає більше, ніж звання, пафосні фрази, компліменти. Це важливо, це все приємно, але найбільша подяка – ось ці емоції. Високі емоції.
- Ви відпускаєте своїх співаків у сольну кар’єру?
- Публіка в залі не хоче статичності і увесь час академічно диригувати, це добре, але сучасні тенденції хорового виконавства потребують впровадження якихось елементів театралізації, елементів шоу. Я цим керуюся, звичайно. У нас є постановки номерів, які артисти самі без мене виконують. Більше того, у мене є помічник, другий диригент, я можу спокійно залишити репетицію, якщо у мене інші справи. В цей час я знаю, що я маю на кого залишити хор. Я дуже вдячна Євгенію Гнатчуку, який мені допомагає. І концертмейстер – Лілія Холоменюк. Крім того, солісти. І вони мені вдячні, що даю їм можливість себе проявити, але і я їм вдячна, тому що для мене важливо кожну зірочку розкрити, витягнути, щоб людина не стояла так просто в хорі скромно. У кожного є свій талант, який я намагаюся розкрити. І це дає колосальні можливості. По-перше у нас всі вихідці з хору роблять дальше кар’єру. Це Володимир Шнайдер, диригент оркестру у театрі; Володимир Фісюк, заслужений артист України, Богдана Зайцева-Чебан. Всі вони вийшли з хору, як з колиски, це наші вихованці. Я пишаюся. Це моє дітище. Хористи – це вже як мої діти.
Час на місці не стоїть і я розумію, що колись доведеться вчасно піти зі сцени. Треба підготувати покоління тих людей, які зможуть продовжити твою справу. Обов’язково це треба робити. Про це треба дбати. Кадри потрібно вирощувати. Момент спадкоємності він дуже є важливим у мистецькому світі.
- Плануєте піти зі сцени?
- Напевно, у кожної людини є певний резерв, як батарейки. Тобто той ентузіазм, з яким я розпочинала роботу 10 років тому, коли я взагалі не могла своїй дитині приділити увагу, вона зростала у моїх батьків практично, тому що я вся віддавалася хору, а потім дитина виросла, в мене народилася друга донька, і я зрозуміла, що це, напевно, неправильно. Треба свої зусилля таким чином розподіляти, щоб приділяти сім’ї більше уваги. Напевно, це приходить з якоюсь мудрістю. Я боюся слова інертність, я боюся цього слова, я покладаюся на інтуїцію, вважаю, що треба вчасно, коли ти відчуваєш втому, або що ти вже сказав багато і далі є кому сказати більше, ніж ти, ти мусиш дати дорогу тій людині, таланту, який виростає поруч.
Не знаю з чим це пов’язано. Ми знаємо всі фільм «Джеймс Бонд» і от ця бос, Джеймса Бонда сказала: «Дідька лисого, ви дочекаєтеся, що я залишу справи у гіршому стані, ніж я прийняла». Мені дуже сподобалися ці слова і я керуюся ними у житті. Вважаю, що якщо я несу відповідальність за ту ношу, яку я прийняла, от я прийшла сюди 10 років тому, взяла на себе відповідальність за ведення і функціонування хору «Чернівці». Я повинна була його вивести на якийсь новий рівень, спочатку всеукраїнський, потім міжнародний. Додати ці ставки, матеріальну базу, щоб було приміщення, обрости цими необхідними речами. Я вважаю, що на даному етапі я цю місію виконала. Резерви , сили, енергія людини, вони не безкінечні і я не виключаю той момент, що настане невдовзі той час, коли я буду бачити, що підростає хтось новий, не менш талановитий, чи більш талановитий за мене і тоді я буду відчувати просто своїм обов’язком наставити його на ті рейки і віддати керівництво хором йому. Потрібно про це дбати, як ми виховуємо своїх дітей, ми ж розуміємо, що ми не вічні на цій землі, ми мусимо передати їм найкраще в спадок, так само і в мистецтві. Я думаю вже про це, я не кажу, що я вже йду.
Фото: ФБ "Камерний хор Чернівці"
Авторка: Марина Шварцман
Якщо ви помітили помилку на цій сторінці, виділіть її і натисніть Ctrl + Enter
