Впливовий АССпект: Про Україну, українців та мрії після війни

У День незалежності пропонуємо розмову про зміни в свідомості українців, війну, допомогу армії та становлення нашої держави. У «Впливовму АССпекті» - Галина Абрам`юк, волонтер. 

- Так склалося історично, що волонтерство, доброчинність є рисою ментальності українського народу. Зауважте: тільки в українській мові є таке звертання: «Шановні добродії». Тобто доброчинність було закладене у нас на генетичному рівні. А основою волонтерства і є доброчинність. Проте сплеск волонтерства відбувся тоді, коли Україна опинилася у вогні, - каже Галина Йосипівна. - Коли загинули хлопці на Майдані, це був мов перший електричний розряд - треба діяти, допомагати. А вже коли почалася повномасштабна війна, навіть питання не виникало, що робити, - саме серце підказувало. Ти мав стати на захист своєї держави. Зброя не завжди є найсильнішою. Найсильнішою є любов, патріотизм. Тому 26 червня 2014 року ми, волонтери-однодумці, оголосили про створення об`єднання «Буковина – українському війську». Допомога армії – наш найголовніший вектор. Наразі ми допомагаємо не лише військовим на Сході, а й родинам загиблих Героїв, хлопцям, які повернулися з війни і потребують реабілітації.

- Коли почалася війна, люди активно допомагали волонтерам. Нині ж, здається, стали пасивнішими. Що змінилося і чого нині потребують наші захисники?

- У 2014 році армія, по суті, будувалася. При чому навіть не з нуля, а з мінуса. Ми стартували не просто з чистого листа, а з армії, яка не була українською. Керівництво було не за Україну. Тому змінювати потрібно було, окрім матеріально-технічної бази, ще й свідомість. У 2014 році люди активно допомагали, але ми не мали де придбати те, що могло захистити солдата. Це – кевларові каски, бронежилети 4 класу захисту, форма, що не горить і не плавиться, оптичні приціли, біноклі, тепловізори тощо. Але попит завжди породжує пропозицію. І ці питання нам вдавалося вирішувати.

Нині наші солдати потребують того, чим, здавалося би, на 4-му році війни мали бути вже забезпечені: генератори, бензопили, звичайні засоби для знищення щурів і бліх у бліндажах, цвяхи, скоби, плівка. Звісно, хлопцям хочеться домашньої їжі.

Читайте ще: У колекції Галини Абрам`юк – старовинні вишиванки

Дуже актуальною протягом усіх 4-х років війни є потреба в маскувальних сітках. Я не розумію, чому в Україні досі не налагоджене їх виробництво. Сітки з`являються лише в рибацьких магазинах за ціною – понад 2 тисячі гривень. Чому не налагодити виготовлення цих маскувальних засобів саме для армії?..

Попри всі труднощі хочу констатувати: українська армія є! І база нашої армія – це народ, який зрозумів: якщо не будемо допомагати своєму війську, то доведеться годувати армію агресора. Вибір – очевидний.

- Водночас, неважко помітити настрої розчарування в українців…

- Часто чую обурення на кшталт: в усьому винна влада. Але хіба не ми самі цю владу обрали? Згадайте, були й такі, хто віддавав свій голос за 200 грн. чи за кілограм гречки... Україна – це кожен з нас. Владу, звісно, треба контролювати, для цього ми і вибудовуємо громадянське суспільство. Але починати варто з самого себе.

Наприклад, іде 4-й рік війни, в місті заборонені салюти, а деякі чернівчани продовжують супроводжувати важливі події свого життя гучними феєрверками. Я хочу звернутися до всіх, хто у мирній Україні: пам`ятайте, з фронту повернулися хлопці, які тримають мирне небо над нами. У більшості з них – глибокі душевні рани. І кожен салют відгукується в серці солдата війною та болем. Прийде ще час для салютів. Будемо салютувати після того, як переможемо. А наразі не треба травмувати хлопців. І це залежить не від влади, а від свідомості і совісті кожного з нас.

Вам буде цікаво: "Рятуймо Україну українськими книгами!"

- Галино Йосипівно, чи змінилися українці за ці роки війни?

- Попри реалії війни, мене тішить, що ми зберегли те, чого немає у агресора, – нашу волелюбність. Покоління, народжене незалежними, вже не мають гена рабства. І, будучи в три рази меншою державою за кількістю населення, ми в рази сильніші від Росії своїм духом, патріотизмом, консолідацією.

- Про що мрієте, коли війна в Україні закінчиться?

- Я мрію про те, аби родини наших загиблих Героїв ніколи ні на секунду не засумнівалися в тому, що їхні діти, рідні, загинули не задарма. Допоки житиму - допомагатиму Україні, своїй рідній державі.